Разом з чеською об'єднується в чехо-словацьку підгрупу західнослов'янських мов.

Докладніше: Словацька абетка

У словацькій абетці використовуються латинські букви (великі та малі), деякі з діакритичними знаками.

А а, Á á, ä, В b, C c, Č č, D d, Ď ď, E e, É é, F f, G g, H h, Ch ch, I i, Í í, J j, K k, L l, Ľ ľ, ĺ, M m, N n, Ň ň, O o, Ó ó, Ô ô, P p, Q q, R r, ŕ, S s, Š š, T t, Ť t’, U u, Ú ú, V v, W w, X x, Y y, Ý ý, Z z, Ž ž.

Словацьку мову вирізняють з близьких до неї мов такі риси:

• наявність закону ритмічного скорочення голосних — у двох або більше складах, що слідують одне за одним, не можуть стояти довгі голосні (є досить багато винятків, зокрема можуть стояти дифтонги);
• вживання поруч із короткими голосними довгих голосних та дифтонгів ie, ô [uo], iu, ia, що утворюють довгий склад (žena — žien «жінка — жінок», koza — kôz [kuos] «коза — кіз», päť — piaty «п'ять — п'ятий»);
• специфічний словацький звук ä (mäso «м'ясо», pamäť «пам'ять»), що реалізується як ненапружений неогублений голосний переднього ряду низького підняття [æ], але більшість словаків вимовляє його як звичайне e;
• довгота та короткість складотворчих сонантів r та l: zrno — zŕn «зерно — зерен», slza — sĺz «сльоза — сліз»;
• наявність тільки твердого r, навіть перед голосними переднього піднесення: veriť «вірити», repa «буряк»;
• наявність двох типів l: м'якого ľ та середнього l (liť «лити», ľudia «люди», але láska «кохання», plot «пліт, паркан»);
• перевага серед приголосних твердих непарних, що не мають м'якого відповідника;
• закінчення -m у всіх дієслів теперішнього часу (nesiem, pijem, volám, prosím «несу, п'ю, кличу, прошу») — спільна ізоглоса з сербською мовою;
• закінчення -ovia (одне з можливих, поряд з -i та -ia) називного відмінку множини істот чоловічого роду (synovia, otcovia, druhovia «сини, батьки, друзі»);
• відсутність рефлексів другої палаталізації на стиках морфем (у давальному і місцевому відмінках), що пояснюється впливом граматичної аналогії (ruka — ruke, noha — nohe, macocha — macoche, при чеськ. ruka — ruce, noha — noze, macecha — maceše)^[1]; зі слов'янських мов ця особливість спостерігається тільки в словацькій і російській.

В сучасній словацькій мові виділяють три групи діалектів:

• західно-словацькі діалекти поширені на терені Братиславського, Трнавського, Нітранського та частини Тренчинського краю
• середньо-словацькі діалекти охоплюють Жилінський край та Банськобистрицький край
• східно-словацькі діалекти поширені на території Кошицького та Пряшівського країв

Пам'ятки власне словацької писемності сягають XV—XVI століть, але словацькі риси трапляються й раніше у пам'ятках, написаних чеською, латинською та німецькою мовою. До XVIII століття на території Словаччини за літературну мову правила чеська. Засновником літературної словацької мови на основі середньо-словацького діалекту є просвітитель, депутат Угорського парламенту Людовит Штур. Писемність на базі латинської графіки.

«Заповіт» Тараса Шевченка словацькою мовою (переклав Юліус Кокавець)

(Джерело: Т. Г. Шевченко, Заповіт мовами народів світу, К., «Наукова думка», 1989)

• Словацька мова // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.